„Що надавали, то надавали! Батько поїхав па ярмарок і купив скриню на коліщатах, здорову, гарну, зелену з великими червоними квітками. „Господи!“ подумала я; „ото якби мені така скриня!“ Мати справила дочці червоні чоботи, купила шість разків доброго різаного намиста з срібним дукачем. Цілу пилипівку ми пряли на скатерті та на рушники. Настала весна. Ми пішли на леваду білить скатерті та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю на зеленій траві, а в мене з очей капають сльози. „Коли-ж я собі,“ думаю, „напряду на рушники та ще й квітками повишиваю.“ Чужа мати, чуже щастя тільки жалю мені завдавало.“
Нимидора заговорила про рушники, про весілля, схаменулась і почервоніла, як польова маківка. „Ой, господи! що це я верзу парубкові про своє весілля!“ подумала вона; але глянула вона на Миколу, і його чорні брови знов виманили в неї усю щиру правду.
„Сиджу я під вербою, стережу рушники та крадькома від хазяйки вишиваю хмелем собі сорочку; а на вербі сіла зозуля й почала кувать. „Не куй, сива зозуле, не кажи мені багато літ жити!“ промовила я: „нащо мені молоді літа та вік довгий, коли я проживу його в наймах.“ Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляжу хазяйського діла, а роблю свою роботу.“
В Нимидори закапали сльози на сніп жита, на перевесло, і ті сльози наче вогнем упали на Миколину душу. „Серце, козаче!“ подумала Нимидора: „твоє ласкаве слово, твої
