в одного багатого чоловіка. Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівать, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва. Тільки почне на світ благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти, та до череди гнать. Було вийду на подвір'я з дійницею; соловейки щебечуть, аж сади розлягаються; небо ледве починає червоніть. Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; в печі палає полум'я, а я висовую горщик з печи. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона-б не будила мене вдосвіта з теплої постели.“
Нимидора замовкла й схаменулась. Їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знов схотілось говорити про свою лиху долю.
„Яка ти, дівчино, безталанна!“ тихо промовив Микола. „Чи довго-ж ти служила в того чоловіка?“
Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. „Ой, гарні-ж, козаче, і твої карі очі, гарні й твої чорні брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!“ подумала Нимидора та й знов почала розказувать.
„Три роки поспіль служила я в того багатого чоловіка, ще й на весіллі в його старшої дочки за дружку була.“
„От, мабуть, надавали всякого добра дочці?“ промовив Микола.