повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постаті поруч з Нимидирою.
Сонце високо підбилось вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався в високе густе жито, як у ліс, і почав з нею розмовлять; він признавсь, що бачив її втора ввечері в березі, і почав розпитувать звідкіль вона прийшла в Вербівку, і де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, ніби голос рідної матери. Вона й сама не зчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.
„Я родом з присілка Скрипчинців,“ промовила Нимидора. „Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю своєї матери; але як почну думати та нагадувать, то мені здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усіх щолодиць, скільки я бачила їх на світі, в доброму намисті, в червоній з торочками хустці на голові та жовтих сап'янцях. І тепер, де вгляжу високу чорняву молодицю в червоній хустці та жовтих чоботях, то мені здається, ніби я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені було не раз сниться, що моя мати чеше мені коси, вплітає червоні кісники, вбирає мене в квітки та в стрічки, голубить та жалує мене. Мій батько жив не довго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.
„Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. Оце було її діти пустують, во-
