Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили й багатих, і бідних, та й спинились на одній: то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода й моторна дівчина.
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всі дівчата водили очима слідком за Миколою; а як він ішов вулицею, то вибігали дивиться на нього, аж перелази тріщали.
Сонце било промінням із-за причілка. Половина двора була вкрита ярим червоним світом, половина лежала в тіні. Микола вийшов з вишника й попрямував до хати.
„За вовка промовка, а вовк і в хату!” промовила мати, вглядівши сина: „а ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.”
„Про що-ж ви розмовляли, мамо?“ спитав син.
„А про те, що тебе час оженить!“ сказала мати. І молодиці знов почали вихвалювать Варку на всі боки.
„Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік;“ промовив Микола й почував, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице з чорними бровами.
В той час на вулиці між вербами затупотів кінь. Із-за верби висунулась кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті неласкаві сірі очі. То був осавула. Він їздив по кутку й загадував на панщину.