danses macabres повсталої розколиханої маси. І кожного разу Джеря гуляє, як усвідомить собі неправду й гидкість, тих соціяльних обставин, куди він потрапляє, й завершує в своїй душі протест і осуд на ті обставини. Сам Левицький свого героя не виправдує, та можна сказати, що взагалі він до всього змальованого в повісті гурту людей не має ніякого милосердя: коли обставини не судили людині ні хвилини просвітку, наш автор його й не шукає й не надумує, — нехай, мовляв-би, все буде так, як за таких обставин мало-би бути. Левицький тільки дає загальним фоном матеріял для виправдання тих чи инших вчинків людських, але від правди, хоч-би й колючої, ніколи не відступається.
Яка-ж ідея цього типу, Миколи Джері, що нам на ужиток лишається від цеї давньої повісти? Бо й справді, соціяльні відносини „Миколи Джері“ відійшли далеко в минувшину, а змальовані вони в Левицького не так, наприклад, широко, як у Мирного, та й історична наука нам для характеристики останніх років кріпацької неволі та перших післякріпацьких дає точніші й стисліші формули. Тут ми маємо лиш загально накреслене становище селянства та скілька яскравих до нього ілюстрацій. Ні детального образу нової панщини ні молодої української промисловости Левицький певне й не хотів давати, бо це все був йому світ глибоко ворожий, чужий, мало-зрозумілий: стара панщина розкладала селянський суцільний побут, молода промисловість пролетаризувала селян, робила їх не господарями, а бурлаками, цеб-то все бідними, „готовими на все“ людьми, і це мало призвести до соціяльних пожеж. На це Левицький свого суда й думки не подає, а зате крізь це все намагається провести непорушним і закінченим свій тип людини, як
