на небі, чи розів'єшся пишною рожею в садочку“, і враз, прошу: „Всі молодиці плакали й говорили, що ніхто в цілому селі не вміє так гарно голосити, як Любка“. „Літописець“, каже С. Єфремов, і справді тільки літописець годен так холодно марнувати патос людського серця. Одначе, коли його герої говорять самі за себе, вони вражають щирим і нерозривним сполученням вислову свого власного горя з готовими даними в словах пісні, образами.
„Скажу тобі, моє серце, що на душі маю: я тебе молоду цього вечора покинути думаю.“
„Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду!“
„…піду в ліси, піду в степи, піду в пущі, і на гострі скали, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду. Піду втоплюся, об камінь розіб'юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втічу.“
„Коли-ж тебе дожидати додому?..“
„Тоді жди мене в гості, як виросте в тебе трава на помості…“
„Не йди! Переночуй хоч одну ніченьку вдома!..”
„Прощай Нимидоро! Споминай мене, моє серце, вірними словами та дрібними сльозами, а я тебе, доки живий буду, до віку не забуду.“
Нимидора, як Офелія, як Тристан, як багато героїв класичної літератури переживає тяжку психічну хворобу, близьку до божевілля, і душа її вже ніколи не вертається до ясного радісного стану: напади пропасниці минають, але до самої смерти вона пробуває в тяжкому психічному пригніченні.
Микола на все життя зберігає ясний образ своєї дружини і бореться що-сили проти нового кохання, що добувалося його серця в образі Мокрини, Чорнявої Ізольди. Традиція народньої поезії, традиція літературна скріпляла авторову думку зробити свого Ми-
