ось що викохала панщина, а ненависть родить помсту. Тої ночи, що селяни гуртом тікають у мандри з свого села, загорілося в пана в економії, й весь тік ізгорів з клунею разом. От і зрозумійте цього старого пантофоба І. С. Нечуя-Левицького — нащо він підпалив панські скирти з хлібом, нащо присвітив доріженьку купці бурлаків, і чом заховав усі кінці, що не впізнати винного? Думається, що як на ті часи апологія підпалу поміщицького майна не вийшла-б на добру кар'єру Нечуєві-Левицькому, а галицьким редакторам „Правди“, де вперше „Миколу Джерю“ друковано, не до смаку й не до думки припав-би такий розрахунок з паном. Та-ж палити панів повелося сорок років пізніше, а світогляд самого Левицького ледве чи й мав елементи бунтарства.
Проте, правдивість Левицького не стоїть ні під яким сумнівом, і от власне те, що він увесь був перейнявся селянською психологією, уліз у сільську психіку аж сам розчинявся у ній, аж уся сфера підсвідомого та нахилів і настроїв поробилися в нього селянські, це тільки й дає якусь спроможність пояснити ці його апології кривавої й огневої помсти розлюченого селянства на панах, руйновниках селянського добробуту й родинного спокою. Така найменша міра признання буде цьому письменникові, що ми його так мало цінимо і так мало знаємо, — і коли не це, то доведеться брати оцінку ще вищу, цеб-то признати за Левицьким велику соціяльну мудрість і пророче прозрівання в будуччину. Ось як горить економія і як бачить у ній письменник прийдущу революцію:
