висока шапка, потім лице з вирячкуватими неласкавими очима. Це осавула, і він горлає, щоб завтра люди йшли на панщину.
Осавулин голос дав знати, що свято скінчилось.
Нимидора була з сусіднього села й кріпачка в сусіднього пана.
Джеря просив, благав; але все те нічого не помогло: пан сказав, що пустить Нимидору тільки тоді, як з Вербівки яка-небудь дівка вийде заміж у Скрипчинці.
Випадок — мужицький бог! — допоміг молодятам подружитись. Відгуляли весілля, трошки по-сирітському, але все-ж як у людей. Починається нове життя, у новім сполученню та гурті.
Ввечері по-під дворами їздив осавула на коні і загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля скінчилось.
Весілля, піп, переїзд, горілка, цеб-то побутова фіксація акту одружіння, коштують грошей, а їх треба відробити. Чом-же, мужик це може:
„То заробимо. Хіба-ж не маємо рук чи що?“ обізвався син.
„А коли-ж ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробити?“ сказав батько.
„Бодай ту панщину дідько забрав до пекла!“ промовив син.
Ось вам перший рефлекс на панщину — до дідька! Єсть і дужчий:
Нема селянинові часу, способу, спроможности працювати на себе, виконувати найприродніше своє бажання.
Тепер він мав жінку, і як йому хотілось, щоб Нимидора була щаслива, щоб і він був щасливий та робив сам на себе, не на чужих людей.
