ків, і вже було 17 років по кріпацтві, отже ніяк не вийде записувати Левицького в ту плеяду борців з кріпацькою неволею, що стільки лаврів поклала на себе в 40-ві й 50-ті роки, коли цей інститут уже також упадав і література тільки фіксувала готовий громадський настрій та дозрілу нікчемність перестарілої соціяльної системи. З цього погляду більш свідомою й сміливішою показується іниціятива Котляревського в описові пекла, ніж пізніша праця Тургенева й Маркова Вовчкова, коли сонце кріпацтва було геть навзаході. Отже ні за молодого віку Нечуя-Левицького, коли кріпацтво доходило останніх років, ні пізніше, писавши „Миколу Джерю“, не могло йому те кріпацтво боліти ні фактом існування, ні погрозою нового пришестя. І знов на честь Левицькому доводиться признати, що соціяльний його розум проглядав глибоко у суть соціяльних відносин, пильно тримаючи свідомість письменника як на уважному вивченню певних причин громадських явищ, так і на можливих, і добре в нього вгаданих, наслідках. Отже тенденція письменникова провадить нас не тільки до висновків про вплив кріпацтва чи, загально, всякої соціяльної неволі, на долю, на психіку людську, але й до думки про тяжке господарське становище нашого селянства через несправедливо доконане визволення з неволі тим препрославленим актом 19-го лютого 1861 року. Але про цю тенденцію — далі, пізніше.
Тему „Миколи Джері“ Левицький подав і виявив твердо й окреслено. Тут зовсім зникає довголітня традиція російської й почасти української літератури — доводити всім своїм твором, що мужики-кріпаки теж люди, що їм властиві не в меншій (але своєрідній) мірі мало не ті самі почування, що й па-
