І до кінця свого живоття Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому й скривдили його, занапастивши його вік.
На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувать дочці й унукам, де він бував, що він бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зустрічався. Діти слухали й засипали коло нього й на його руках.
Настали инші часи, настали инші люди. Джеря тільки згадував, як колись він жав з Нимидорою вночі при місяці, як людський хліб стояв не зжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщині хапали серпами панський хліб. Тепер стало діло напереверт: на людському полі стояли полукіпки, а панський хліб стояв не зжатий. Пани, в важку для селян годину, почали наймать зимою „строкових“ на жнив'яний час за нікчемну плату й накладали велику пеню на того, хто пропускав у жнива дні. Стала знов маленька панщина: це тоді завелись в польських панів відомі „порції“.
Джеря вговорював людей не ставать на ті „порції“, а сам перебравсь на все літо в свій хуторець. Він був за пасічника і в инших пасіках, котрі стояли сливе суспіль по садках поблизу од його пасіки.
Був пишний тихий літній вечір. Сонце стояло на заході. Старий Джеря сидів у своїй пасіці коло курева з своїми малими унуками. Невеличка пасіка стояла в балці на косогорі в садочку, а насупроти неї, по другий бік балки, стояла крута гора, як стіна, вся зверху
