Любка плакала. З Миколиних очей покотились дві здорові сльози і впали у траву.
Надворі було тихо, як у хаті. В тій тиші ніби було чуть, як смерть вітала над кладовищем. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою.
„Все померло, й сліду не зосталось. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля.
Одначе Микола помиливсь: з його не швидко став попіл. Він і сам не добачав, що в йому ще тліє великий жар, як після спалених дубових дров. Під сивим волоссям затаїлася міцна, запекла й правдива душа.
З кладовища Микола пішов до священика й найняв панихиду за Нимидору. Любка пішла додому, увійшла в хату, зглянулась з чоловіком і перекинулась кількома словами.
„Це батько твій прийшов?“ промовив чоловік.
„Здається, батько, бо дуже плаче за матір'ю“, промовила Любка.
„Де-ж це ходив твій батько так довго? Мабуть десь бурлакував?“ спитав чоловік.
„Бог його знає, де він ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то мабуть нікому не доводилось так бідувать, як матері.
„Та мабуть батько не од добра втікав. Адже-ж і Кавун утік: повтікали й инші наші вербівці“, промовив чоловік.
Микола зостався жить при своїй дочці. Дітям спочатку було дуже чудно. Любка пер-
