по-над Раставицею. На низині в одному місці ніби виріс край села новий куток.
Бурлаки спустились з гори й увійшли в село. З ними стрічались люди, та все незнайомі, та все ніби чужі.
„Чи є тут у вас на селі Джерина хата?“ спитав Микола в одного парубка.
„Нема в нас такої хати. Була, кажуть, Джерина хата, а тепер вона вже Чабаненкова, бо баба Нимидора Джериха віддала дочку за Чабаненка.“
„Чи жива ще Нимидора Джериха?“ спитав Микола, і в його затрусився голос, а з голосом затрипотіла вся душа.
„Того року вмерла; і не довго нездужала,“ сказав парубок.
Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом; а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари й залили дощем усе село.
Микола пішов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблі стали такі товсті, що їх трудно було охопить удвох. Він повернув переулком і вглядів свою оселю.
„Що-ж тепер я знайду на своїй оселі?“ міркував Микола, підходячи до воріт.
Микола прийшов до воріт і сперся на них, похиливши сиву голову та оглядаючи подвір'я. Де колись стояла повітка, там тепер давні вербові кілки стали товстими та здоровими вербами. Хата осіла й трохи перехнябилась набік, на причілок. Вікна покосились,
