щанні, а вольні, і вертайтесь, коли схочете, й додому.“
Бурлакам здалось, що суддя підходить тільки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такі.
„Ні, пане! ми таки Посмітюхи з батьків, з дідів, з прадідів!“ сказав Микола.
„А як я вам дам пашпорти на волю й звелю вам іти до господи ще й панщини не робить?“
„Воля ваша! Ми таки кривдянські Посмітюхи з дідів і прадідів,“ знов сказав Микола; „наша батьківщина й дідизна, і наша держава в Кривді.“
Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер ні в сих, ні в тих, як стояли безщасні бурлаки з початку суда.
Бурлаки тільки тоді пойняли віри, як од них оступились москалі з рушницями, як їх випустили і справді на село.
Тільки тоді вони ніби на світ народились.
„От теперички ми вже й справді не Посмітюхи!“ промовив Микола; „доведеться знов вихрищуватися наново, на старі прізвища, та не знаю, в кого й де вихрищуваться.“
„Мабуть у Вербівці, як казав суддя,“ говорили бурлаки.
Пан Бжозовський мусів тьопатися назад до Вербівки, а бурлаки почали й собі лаштуватись в далеку дорогу. Вони поспродували, що мали, зібрали грошей, діждали теплих днів, і весною розпрощались з отаманом та й рушили в далеку дорогу. Тільки позоставались ті, що поженились удруге при живих жінках.