тільки ніби білим пилом припали, а сивина обхопила його голову, ніби білим вінком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Він став високий та поставний чолов'яга, з дужими руками, з широким станом. На його міцних руках було видно ніби дротяні напружені жили. З-під густих низьких брів блищали невеликі темні горді очі. Вид у нього був сміливий. Чорні довгі вуса висіли, як дві гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Ні один пружок лиця не ховався десь усередину: тільки очі лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами й виглядали звідтіль і розумно й хитро, й сміливо й гордо, та все дивились скоса вбік, ніби казали, що вони нікому не ймуть віри. Инші бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, ніби вони побачили свою смерть, що підняла над їх головами залізну замашну косу.
„Як вас звуть?“ спитав суддя в Миколи.
„Я Іван Посмітюх,“ промовив Джеря неохоче низьким голосом, ніби з домовини.
„Він зветься Микола Джеря!“ крикнув Бжозовський, не втерпівши, і заблищав своїми сірими круглими витрішкуватими очима.
„Якого ти „вероисповедания?“ питав далі суддя по-великоруськи.
„Басарабського,“ одказав Микола, не зрозумівши слів судді й думаючи, що він його питає про губерню.
„Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш?“ питав далі суддя.
„Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться."
