на вечерю черствого хліба і вчорашньої смаженої риби, котру в инший час вона викидала качкам, як непридатний для людей поживок.
„Чи вже-ж, пане отамане, в тебе не знайшлося кращої риби нам на вечерю?“ спитав сердитий Микола, „чи вже-ж за ту красну тоню ми ще будемо їсти позаторішній хліб? Самі спожили свіженьку й гарячу рибку, а ви, мовляв, їжте й холодну й не тривну.“
„А де-ж я візьму свіжої?“ сказав отаман; „не вередуйте лишень та викиньте з голови оту дурість! Чи ви показились, чи збожеволіли сьогодні?“
„А ми-ж десь узяли красну тоню, котра одна була варта нашої важкої праці за ціле літо.“
„Оце! Як коржа, так коржа! Як спечемо, то й дамо!“ сказав насмішкувато отаман і тими словами роздратував Миколу.
Микола схопився з місця й крикнув.
„Давай, отамане, добру вечерю, а то полатаю боки оцім києм. Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем. Знайдемо кращих, здатливіших од тебе наймачів.
„Ти, Миколо, бунтуєш мені усіх забродчиків, бо їх намовляєш. Для таких намовників на змагання та колотнечу в мене нема місця. Одчепись од мене з своєю намогою, напитуй собі де инде хазяїна.“
Микола вхопив у руки дрючка й кинувся до отамана. Отаман вхопив за кінець дрючка й потяг до себе. Між ними почалася тяганина, трохи не бійка.
