Микола все служив забродчиком в Ковбаненковій ватазі. Мокрина довго любила його, та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, вмовляла, та нічого не вдіяла. Мокрина вийшла заміж аж через кільки год, тоді, як прохололо її серце, і Микола покинув Ковбаненка.
Раз Микола полаявсь і трохи не побивсь з отаманом. Почалась весна. Забродчики з отаманом збиралися пливсти на море ловить рибу. Вони поскладали неводи на віз і вийшли з села цілою ватагою. Першу весняну „красну“ тоню, по давньому звичаю, взяв собі отаман усю. Тоня вдалась і справді красна: невід був повнісінький баламутів, осятрів, білюги, лакерд, та морських півнів. Рибалки насилу виволокли її на берег.
Отаман вивіз забродчикам могорич. Могорич був скупенький. Забродчики неначе ковтнули муху й почали підіймать отамана на сміх.
Красна тоня вдалась добра; але того літа риба ловилась дуже погано. Забродчики розділили в-осени дохід і насилу заробили по двадцять карбованців. Отаман їх трохи ще до того й обдурив: не дав усеї їх частки. Вони пішли в місто пити могорич, і їм не стало за що не тільки похмелиться, але навіть впитися.
Другого дня ввечері вони вернулись до отаманської хати дуже лихі. Отаманша винесла
