хнула назад у кватирку и сховалась у вишнях.
„Це вже моя смерть приходила по мене! Це не дурно прилинула в хату ластівка,“ казала Нимидора дочці.
Через тиждень Нимидора лягла й більше вже не вставала. Їй здавило в грудях, і в неї не стало духу дихать. Вона все прислухалась, чи не йде Микола. Посилала Любку задвір виглядать, та все тривожилась, як собаки гавкали на дворі.
„Піди, дочко, одчиняй ворота; батько прийшов, щоб попрощаться за свій гріх! Щось застугоніло коло воріт,“ казала ніби через сон Нимидора, ледве розплющивши вії й віка.
Любка виходила на подвір'я і знов верталась до хати. Нимидора насилу зводила дух.
„Любко! чи не прийшов батько? Мені здається, що я чула його голос за вікном,“ казала, як через сон, Нимидора.
„Ні, мамо! Бог з вами. То соловейки щебечуть в садку,“ промовила Любка.
„Якби він прийшов, мені була-б може полегкість,“ сказала вона.
Нимидора не побачила Миколи й перед смертю. Вона вмерла безталанною, як і родилась безталанною. Сусіди завертіли їй голову наміткою й поклали на лаві. Нимидора лежала жовта, як віск. Сусіди входили й виходили, а Любка голосила над матір'ю, припавши до неї. Вона так гарно плакала, що всі молодиці в хаті плакали вкупі з нею.
„Ненько моя, голубко моя! Нащо-ж ти мене так рано покидаєш? Чи я-ж тебе не лю-
