закопані в землю по пояс; вже в них свічки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав червоний світ: їй здається, що вона з Миколою вже на тім світі.
Вузенька пещера розступилась, і перед нею стала страшна здорова пещера. Зверху понависало здорове каміння, розпечене й червоне, як гаряче залізо. Під однією скелею стояло смоляне озеро. Воно кипіло, як окріп у чавуні, клекотіло, билося в ключі під розпеченою скелею. Серед того озера стояв по пояс у смолі пан Бжозовський, ввесь чорний та обсмалений. На його голові чорніло волосся, і вся на ньому шкура порепалась. Рогаті й хвостаті чорти висіли скрізь по камінні, неначе кажанки, і поливали Бжозовського зверху гарячою смолою. Нимидора подивилась на Миколу й побачила його старе, як у діда, поморщене лице, все облите пекельним червоним світом. Їй стало дуже страшно. Од духоти, од чаду вона не могла дихать і… прокинулась.
Прокинулась вона, встала й почала класти поклони перед образами за Миколу.
„Цього року я вмру. Мені снився цієї ночи мій чоловік, та так страшно, що й сказати не можна,“ говорила вранці дітям Нимидора, розказуючи сни.
„Та то, мамо, ви думаєте за батька, то він вам і сниться,“ сказала Любка.
„Ні, дочко! моя смерть уже в мене за плечима. Так мені оце стало важко, що вже не стає духу й дихать. Це вже моя смерть ти-
