„Невже-ж оце я вмру й не побачу його перед смертю?“ часто казала Нимидора дочці.
І вона знов почала думати про нього, сидячи за гребінем коло печи, думала про нього, стоячи в темній церкві на вечірні, та все просила в бога, як останньої ласки, попрощатись з ним перед смертю.
Настала весна. Нимидора пішла до Київа, одговілась і вернулась додому. В неї все не виходив з думки Микола. Вона шукала його між богомольцями в Лаврі, розпитувала в людей з далеких країв, і нічого не допиталась. Микола почав їй сниться.
Раз Нимидорі приснилось, що вона жне з Миколою пшеницю на своєму полі. Надворі місячна ніч. Один повний місяць стоїть серед неба, а другий сходить із-за лісу, червоний, як жар, та здоровий, як віко од діжі. Микола жне поперед неї, а вона поспішає за ним, та ніяк не дожене його. Коли підведеться вона, аж надворі вже день. Одно сонце серед неба, а друге тільки що сходить в червоних хмарах. Сниться їй, що вона молода дівчина, в квітках та стрічках, підперезана вишиваним рушником, убрана, як до вінця. Микола жне поперед неї, увігнався в високу, як гай, пшеницю, жне й не розхиляється, тільки блищить проти сонця його золотий серп. Вона бачить, що Микола молодий, з чорними кучерями на голові, в білій сорочці, підперізаній червоним поясом. Їй дуже хочеться подивиться на його лице, а він не обертається. Пшениця валиться йому на плече; з колосків бризкає золоте зерно, сиплеться на чорні кучері, на білу со-
