Мати схопилась з печи, бо їй здалося, що знов щось страшне діється на селі.
„Де Микола? Що ти кажеш, Нимидоро?“ спитала перелякана мати.
„Хіба-ж ви, мамо, не чули? Микола постукав у кватирку; я йому одчинила двері. Він увійшов у хату, обняв мене, поцілував та й знов пішов. Мамо! він десь ховається у дворі.“
Стара мати вигорнула з печи жарину, притулила до жарини скалку, роздмухала жар, запалила скалку й засвітила каганець. Нимидора стояла серед хати з дикими очима, з червоним, як жар, лицем.
„Може тобі щось приснилось? або щось привиділось? Може тобі, дочко, так здалося? Чи вже-ж пак він вернувся? Адже-ж його пан зараз оддав-би в москалі.“
„Мамо! Микола в дворі. Ходім у двір: він десь ховається,“ сказала Нимидора: „я літала слідком за ним по степах зозулею, а як він сів спочивать, я стала криницею. Він напився води; він плакав за мною, і його сльози впали на моє лице. Я вернулась з ним додому. Мамо! Микола ховається на дворі.“
Перелякана мати вийшла на двір; за нею вийшла й Нимидора. Надворі було поночі; була темна ніч. Ніде не було чуть навіть шелесту верб на городі.
„Нимидоро, голубко! лягай спати та перестань думать про Миколу!“ сказала мати, а в неї самої ноги й руки трусились.
Минув день. Нимидора не переставала плакати. Настав вечір, і Нимидорі знов здалось, ніби Микола увійшов у ворота, перейшов двір
