його думки не сходило червоне личко Мокринине, її гарячі сльози й палке молоде кохання. Він дуже задумався, аж засмутивсь. Його душа заколивалась, як хисткий човен на хвилястому морі, та не надовго: міцна вдача перемогла це взрушення, перемогла серце й таки поставила на своєму.
Отаман полюбив Миколу й настановив його за крилаша, цеб-то за свого помічника: Микола з двома кодільничими глядів кодол, порядкував і правував усіма, як отамана не було дома. В добрі роки він чимало заробляв грошей, але багато їх зоставалось в шинках, а найбільше тоді, як усі забродчики гуляли гуртом у місті напропали.
А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на його чорні брови та карі очі. Вона все ждала й сподівалась чогось.
Другого дня, після того, як Микола покинув Нимидору й пішов на заробітки, Нимидора мусіла йти на панщину. Вона йшла на панщину, — плакала; йшла з панщини, так само плакала. Настав вечір, і Нимидорі здалося, що вже минув рік, як Микола покинув її. Вона лягла спати на лаві коло кватирки і все слухала, чи не вернеться Микола, чи не постукає у кватирку. Тільки що стара Джериха задрімала на печі, Нимидора спросоння схопилась з постели й закричала на всю хату: „мамо! вставайте, Микола прийшов!"
