люблю? Очі твої карі, біда мені з вами! Як я на вас гляну, то й плакать перестану. Нащо-ж ти запалив мою душу карими очима?“ промовила Мокрина жалібно, обертаючись до Миколи й ламаючи руки; „прийми, море, моє грішне тіло!“
Мокрина кинулась до моря, неначе прудка коза. Миколу взяв жаль. Він побіг за нею назирці, вхопив її за руку.
„Подумай, дівчино непоміркова й нерозсудлива, що ти робиш?“
„Радніша-б я думать, та вже й думок не маю; радніша-б плакати, та вже висохли всі мої сльози.“
„Голубко, Мокрино!“ промовив Микола, взявши її за руки: „потривай! Не губи своєї душі й своєї краси. Я-ж ніде не дінусь; буду тут служить. Я хто знає, що далі буде, що потім трапиться з тобою.“
Мокрина ніби знов ожила. Вона впала на Миколине плече й заплакала: заплакала тихими, як літня роса, слізьми.
Пізньою добою Мокрина вернулась на хутір, забувши сором, забувши за батька й матір, і за все на світі. В її серці наче почала розвиваться весняна рожа й сповнила всю душу пахощами. Вона стала спокійніша. Ніхто не чув од неї ні пісні, ні жарту, ні веселого слова. Вона все сподівалась чогось, мала надію.
Микола довго стояв над морем. Хвиля тихо черкалась об берег і шелестіла, неначе ліс на тихому вітрі. Він заслухавсь, і йому здалося, ніби шелестять верби над Раставицею, над тією хатою, де спочивала Нимидора. А з
