тися над оцінкою повісти І. С. Нечуя-Левицького „Микола Джеря“, коли зважити й зовсім природні основи художньої творчости та традиційні зразки української літератури, як переднішого письменства так і сучасного, з його чималими претензіями та ще з більшою що на йому лежить відповідальністю. Мушу попереду вияснити мій, читальницький, настрій що до Левицького.
Прочитавши колись його повісті, не перечитував потім ніколи, бо не зачепив він мене нічим. Позитивну оцінку цього письменника вичитав я в давніших працях С. Єфремова і на тім і заспокоївся. Читаючи тепер свіжу книжку С. Єфремова про Левицького (Акад. С. Єфремов. Іван Левицький-Нечуй. К. 1925. В-во „Слово“) був дуже здивований тою високою оцінкою, що дав критик цьому перестарілому, здавалося мені, письменникові, який колись так мене розхолодив своїм підстаркуватим духом. І нарешті тепер, передумуючи прочитане з Левицького для цеї моєї статті, чую, що все пробуваю в стані якоїсь особливої поваги до цього автора і прикрого непорозуміння: чом я був такий неуважний до нього, чом мені забракло розуму побачити милі цінності, приховані за рівною, задумливою манерою цього письменника? Але це суб'єктивне.
Цікаво-б зробити об'єктивний експеримент, щоб відірватися від того мого мішаного настрою, а власне: попереду, у вступі, я підходив з мірками світового письменства, з вимогами широкого світу до де-яких моментів нашої літератури, — що-ж буде, коли зробити навпаки? — цеб-то, з матеріялом української літератури пуститися в широкий, культурний европейський світ. Отже: „Микола Джеря“ Нечуя-Левицького, я — український читач — і який-небудь европеєць. Сказати про
