мертвий, як і той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цілісінький хліб, і стояла непочата вода в тикві. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, і в тому сні ніби випливла з моря зеленоока красуня-русалка, причарувала його чорними бровами, поцілувала й знов упірнула в воду на морське дно, попікши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцілунками й обнімками.
Довго сидів Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед світом він наламав очерету, накидав у човен, напився води, повечеряв і ліг спати. І йому все привиджувалось широке море, вкрите білими хвилями й брижжами; снилась ясна веселка на морі, а по тій веселці наче сходила до нього Нимидора, ніби по східцях, в стрічках та квітках, в червоних чоботях, в намисті та зеленій керсетці. Там, де веселка падала кінцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кісьми з осоки й ніби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне, клекочуче хвилями море.
Мокрина опівночі вернулась до куреня. Батько вже куняв.
„Де це ти була так довго?“ спитав у Мокрини батько.
„Поралась коло куреня та, вертаючись од криниці з водою, заблудила й довго блукала скрізь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть мене нечистий водив.“
„Мабуть і справді нечистий водив тебе до півночи,“ обізвався батько; „гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго."
