„Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою мені не страшно. Чого ти такий смутний?“
„Нема чого мені веселим бути.“
„Ти, певно, покинув батька-матір десь далеко. Тобі жалко за своєю стороною, шкода батьків?“
„Мій батько вмер,“ тихо обізвався Микола.
Мокрина не насмілилась більше його розпитувать і промовила: „знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик в очерети. Там тобі буде безпечніше пересидіть лиху годину. Висмикни кішку, та рушаймо в дорогу.“
„А ти-ж не наведеш на мене десятських?“ з острахом спитав Микола.
Мокрина спахнула якось уся, усім тілом. Вона палко промовила: „не на те я тебе люблю, щоб виказать, або видати десятським.“
Миколі стало ніяково, стало й жаль бідної дівчини, жаль її чорних брів і рум'янцю. Він трохи не вимовивсь, що він жонатий, але як глянув на пишні дівочі брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохіть задержалось на язиці. Мокрина сиділа з ним поруч. Їх човни черкались боками. Він почував огонь од її гарячого лиця, і краса степової дівчини причарувала його на той час при ясному місяцеві, ніби краса русалки.
Мокрина погнала свій човник до берега. Човен, як качур, полинув по воді. Микола поплів слідком за нею.
Вона повернула човен в один єрик, про-
