то за ним гониться десятський, і він підняв уже важке весло, щоб телепнуть його по голові, як трапиться між ними спотичка на воді; але запримітив, що в човні сидить дівчина. Червонуватий світ заблищав на її виду, на синьому керсеті, на білих рукавах.
„Це я!“ тихо промовила Мокрина, і її легенький човник стикнувся з Миколиним човном і стукнув, ударившись об Миколин човен.
Микола не йняв віри своїм очам; але чорні брови ясно чорніли на дівочому лобі, а рум'янець на щоках було знать навіть при місяці.
„Десятські зостались коло куреня на варті на цілу ніч. Я знала, що в тебе нема ні шматка, ні скибки хліба, і оце привезла тобі хліба, води й риби.
І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб та рибу.
„Спасибі тобі, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут?“ спитав Микола.
„Ні, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хіба ти скажеш…“
„Навіщо мені казать?“ непривітно промовив Микола.
„Як ти не скажеш, то я сама не признаюсь, хоч-би мене батько замордував і вбив. Для мене нема й не буде ніякої притичини, щоб одвідать тебе й нагодувати.“
Микола догадавсь, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казать Мокрині.
„Чи вже-ж ти не боялась сама пливсти човном уночі?“ спитав Микола.
