гами, горить і клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче; його душить у горлі дим, а жаль за жінкою, за дітьми давить слізьми його горло… от-от задавить його на смерть…
Він придивляється, а з полум'я витикаються скелі, витикаються скелисті береги по-над Россю, червоні, ніби розпечене червоне залізо. Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, ввесь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені.
„Ага! а що, піймавсь! І ти в пеклі! А добре тобі в тому полум'ї!“ простогнав Кавун, і перед його очима камінь з паном пішов під землю, а на тому місці закрутились фабрицькі колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотіли казани з малясом, а між тими колесами закрутились чорні дідьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Між ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бігала, верещала й стукотіла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летіли на всі боки сахарні білі голови й били Кавуна по голові, неначе хто без перестану бив його в тім'я залізним обухом.
„За що ви мене б'єте? За що катуєте?“ знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й ніби прокинувсь; через його очі знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербівців.
