коло нього и думав думу, похиливши на груди голову. Инші вербівці стояли коло полу, бо слідком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербівських людей. Не один десяток уже втік з Вербівки од пана Бжозовського.
Кавун стогнав та все не зводив очей з білої стіни, на котрій став у закутку широкий темний вечірній дід. На замазаній стіні темніли чорні плями, місцями червоніла цегла з-під обколупаної глини. Минула година, і Кавун все дивився очима на ту стіну і не міг опам'ятатись: перед ним ніби манячили то милі, то страшні картини на тій стіні. От зазеленіла вербами Вербівка, вся облита гарячим сонцем, зазеленіла його левада над Раставицею; забіліли стіни його хати, і він засміявсь тонкими смажними губами. Потім перед його очима усі верби ніби спахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами; день змінився на ніч… Верби стали стіжками на панському току, і чорне небо замиготіло страшним полум'ям: увесь тік, уся Вербівка вже ніби палала перед його очима. Горіла його хата; йому здалось, що в хаті його жінка з дітьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогні.
„Рятуйте жінку, дітей! Хто в бога вірує!“ крикнув Кавун. „Миколо! Нимидоро! рятуйте моїх дітей!
Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, і гаряча сльоза скотилась з його очей.
І здалося Кавунові, що горить його двір, палає його клуня, горить земля під його но-
