мархотки, од гнилої соломи, од нечистої одежі, од кислого борщу, од бурлацьких онуч.
На заводах задзвонили в дзвоник. Густими рядками потяглися люди з заводів. Одні пішли в містечко; завсідні найняті робітники пішли на обід у казарми.
Бурлаки посідали обідать. Кухарі насипали з великих казанів у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди тільки плавали таркани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля.
„Ото каша!“ промовив Микола. „І в Вербівці бідував, а такого добра не їв. Чи й сам пан жид їсть таку кашу?“
„Поживеш, чоловіче, покуштуєш ще й кращої каші,“ обізвався один бурлака.
Дзвоник задзвонив, і всі бурлаки знов пішли на роботу. В казармах зостались самі вербівці, зостались і задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жінку, своїх дітей. Микола сидів і журивсь.
„Чи доведеться нам коли вернуться додому?“ спитав Кавун, наче сам у себе.
„Як ухопить нашого пана, то може й повертаємось,“ промовив Микола.
„А коли-ж то його вхопить, коли він здоровий, як віл,“ знов обізвався Кавун і похилив на стіл свою русяву голову, своє довгобразе лице з тонким рівним носом і з довгими вусами.