мене! Пропаща я навіки!“ крикнула несамовито Нимидора чудним голосом і впала знов на лаву, як камінь.
Джериха перелякалась і не знала, що робить. До самого світа вона христилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.
Микола з товаришами помандрував на сахарні в Канівщину, в Стеблів. Він ішов не великим битим шляхом, а через малі села понад Россю невеликими дорогами, щоб не стрінуться з вербівськими людьми, або й з своїм паном.
В Стеблеві, де кінчається містечко, де Рось виривається з тісних берегів, обставлених скелями, є дуже гарне місце. Там Рось минає чималий скелистий острів, Замок, і знов зливається з своєю Самовілкою. Зараз за тим островом скелисті високі береги одступаються од річки, подаються трохи набік, а там далі каміння ховається під землею, гори розступаються півкругом, і по рівному полі в'ється річка по зелених луках та левадах. Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам'яний звір з чистого каменя, на котрому стерчить ніби здорова кам'яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то ніби пилками з здоровими зубцями; усе це ніби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кінці тієї купи стремить високий, як стовп, камінь на вісім сажнів,
