хати, що біліла проти вогню, і все дивився на ті верби, під котрими він зріс, під котрими покинув свою хату, свою матір, жінку, дитину, покинув половину свого серця.
„Цур їй цій пожежі! Кидаймо її та ходім просто лісом, поки пан нам присвічує,“ промовив Микола, останній раз глянувши на свої верби і вхопившись руками коло серця.
Шість чоловіка ввійшли в ліс. Червоний світ блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорніло, як залізні стовпи, і тільки білі берези ясно й виразно лисніли, неначе обшиті полотном та облиті рожевим соком. Вони ввійшли в темну чорну долину і неначе одразу пірнули під землю.
Тим часом у Джериній хаті ще довго голосила стара мати з Нимидорою. Каганець блимав коло коміна, неначе старець блимав сліпими очима. Нимидора впала на лаву і вже не плакала, а тільки стогнала, ніби через сон. В неї голова ніби горіла вогнем; бліде лице стало червоне. Мати сиділа кінець стола та тільки дивилась на неї. Нимидорі здалось, що вона горить на панському току в полум'ї, що коло неї Микола й небіжчик старий Джеря молотять огняні снопи; з снопів сипляться не зерна, а іскри, і падають на її лице, на груди, на очі. Нимидорі здалось, що вони самі неначе пороблені з розпеченого червоного заліза світяться наскрізь, пашать вогнем та все б'ють червоними залізними ціпами по вогняних снопах.
„Мамо! чи ви бачите, які стали Микола та батько? Он подивіться! Вони з червоного га-
