ломи та з стіжків, піднімалися вгору, чорніли в диму, неначе хто кидав грудками, а потім займались вгорі на вогні, тріпали вогняними крильцями й падали ніби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав іскряний дощ.
Весь тік палав до останнього стіжка. Навкруги окопів тополі посохли, і незабаром запалали, неначе рядки ставників. Швидко дим став менший і біліший. Де були стіжки, там лежали й жевріли купи вогняної мерви. Тополі жевріли, неначе хтось позабивав розпечені в огні червоні залізні кілки. Небо миготіло слабкіше й тихіше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не піднявся до самої середини неба.
Шість чоловіка стояли під лісом, поглядали на пожежу, цмокали ротами, та все казали, що хтось зумисне підпалив тік…
„Оттак і треба нашому панові!“ гомоніли чоловіки. „Добрий заробіток матиме пан на хлібі цього року.“
„Цей хліб згорить, а на прийдешній рік знов у нього буде повний тік хліба,“ промовив Джеря.
„І хто його підпалив?“ питав наче сам у себе Кавун. „А дивіться лишень, чи не літає чия душа в полум'ї? Як тільки літає, ми впізнаємо, чия то душа, й знатимемо, хто оце підпалив тік.“
„Дурна була-б душа: полізла-б у вогонь? Хіба для неї не лучше сидіть дома та не рипаться,“ обізвався Микола, а сам шукав очима своєї оселі; вглядів купу верб коло своєї