кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі. Ввесь двір, садок, хата, — все було залите червоним світом, ніби кров'ю.
Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже вся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора. Їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля під її ногами.
„Рятуйте, хто в бога вірує!“ крикнула Нимидора; „рятуйте дитину, рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо він пропаде з тілом і душею.“
„Бог з тобою, дочко! Це-ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селі,“ обізвалась мати, поправляючи хустку на голові.
На селі гавкали собаки, співали півні. Десь далеко було чути шум та гам, неначе під землею. Всі люди на кутку спали. Ніде не видно було ні живої душі.
„Мамо, рятуйте Миколу!“ знов закричала Нимидора, пригортаючи колиску до грудей.
„Де-ж Микола?“ спитала мати.
„Помандрував, покинув нас!“ крикнула Нимидора.
„Коли?“ спитала мати.
„Оце тільки що розпрощався зо мною і вас не звелів будить, та й пішов у мандрівку кудись.“
„Боже мій, світе мій! Чом-же ти мене не збудила?“
„Я світа за слізьми не бачила; я про вас і забула.“
Стара мати заголосила на ввесь двір, а за нею й Нимидора, вертаючись у хату з колискою.
