— Шабаш![1] — крикнув Летючий, і всі гребці підняли весла. — До стерна! — командував він, і всі кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на проход.
Зашуміла вода й заревла. Кодацький поріг появився ввесь від берега до берега, ввесь білий, вкритий піною та бризками. Байдак загув і полетів з лави на лаву, рівно як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода обризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всі перехрестились.
Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява і бризки тільки прохолоджували йому лице.
Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід чи Ненаситець. Погода на Карпове щастя була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим блеском білі пороги й чорні Карпові кучері. Дід усе ревів та стогнав все дужче та дужче, неначе — десь ревла череда волів, — десь стріляли з гармат, або дзвонили в великі дзвони. Від берега до берега на Дніпрі появився білий гребінь неначе біла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванацять Дідових лав, страшних, сердити, біснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях. Байдак уже був направлений стерном якраз на хід і летів як стріла.
Коли це де не взялась вітрова полоса. Вітер дмухнув трохи з боку. Коло самісінького порога вода вкрилась чорними воронами. Вітер ухопив судно і зніс трошки на бік… В душі в Карпа похололо… Він сам кинувся до стерна, кричав на
- ↑ Станути, стій!
