руся, поглядаючи крізь віконце на бідний двір, на драну повітку.
— Де вже нам ту корову держати! — промовила невістка і пішла заганяти вівці.
Маруся вийшла з хати слідком за молодицею, подивилась на обідрану повіточку, на убогу оселю, потім пішла в садочок і довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слідком за нею і не зводив з неї очей. Маруся пішла в садочок, походила по садочку і почала плакати… Потім стала коло криниці, ще раз глянула на убогу хату, на вишні, ще раз глянула на сине, глибоке небо, все залите останнім червоним промінням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останній червоний промінь зачепився на хмарці і розтопив її на червоне золото. Маруся глянула на ту хмарку, зітхнула важко і, знову стала калиною. Знову на тій калині зачервоніли зверху спілі ягоди; кущ навкруги зацвів білими квітками. Настала чудова зоряна ніч, і калина вмилася росою… роса закапала в криницю… то були Марусині сльози. З криниці так і піднялася вода, полилася через край по траві, потекла річечкою аж до синього Дніпра. Карпо все те бачив і не здивувався після того дива, що він недавно бачив. А досвіта вся сімя Музиченків вийшла в садок дивуватись, де то за ніч виросла й зацвила калина і сповнила росою з листя всю криницю водою… затопила невеличкою річкою балку.
А гетьман і запорожці все стояли під золотим хрестом, молились Богу, та все поглядали на те місце, де стояла калина. І в той саме час, як Маруся
