Карпа на той світ! — промовив гетьман, і махнув рукою на одного діда-характерника.
Той дід зараз став орлом, вхопив на себе Марусю й Карпа, махнув широкими крилами. Водяна стеля так і розступилась на три сяжні, неначе від великого вихру. Орел поніс їх обох понад страшними Дніпровими порогами.
Карпо глянув у низ, і голова в його запаморочилась. Ненаситець ревів, стогнав, кидав угору білу хвилю. Бризки й піна кидались і сипались на всі боки. Ще вище піднявся орел — і стало видко всі пороги під першого до останнього. Дніпро здавався якимсь звірем, у котрого грива й шерсть крутились білими вихрами.
— Нащо ти, орле, так високо піднімаєшся? — спитав Летючий.
— Бо я запорожець і люблю простір. А де більше волі, більше простору, як не тут у небі, під хмарами? — промовив орел і ще дужче махнув крилами. Крила вже черкались об хмари. Ввесь Дніпро вже здавався синьою стрічкою, а вся земля зеленіла як зелена хустка. Вже було видко, де Дніпро вливався лиманом у Чорне море. А городи біліли, неначе грядочки білих квіток. Орел глянув очима просто на сонце, а потім униз і промовив:
— Чи бачите, що діється на Україні?
— Не бачимо, — обізвались Карпо й Маруся, — бо ріки вже здаються ніби шнурочки, а зелена Україна туманом укрилась.
— Доторкніться руками до хмари і протріть собі очі, — промовив орел, — і вони обоє так і зробили.
— Чи бачите теперечки, що від самого Дніпра аж по Сян, аж до Перемишля і Ярослава й Токая[1]
- ↑ місто в Угорщині, славне з вин.
