хисткі як очерет, козаки. Червоні верхи на шапках, червоні рукави миготіли на зеленому полі, ніби то літали огні, ніби раз-пораз блискала блискавка. Високі, тонкі козаки, з тонким станом так переплітались між собою, як от переплітається тонкий очерет, коли ним колише вітер. Карпо бачив, що козаки танцювали, неначе птиці літали, бо не згинали навіть вершечків трави під золотими підківками й такими ж закаблуками. Танок був такий жвавий, такий веселий, що в Карпа аж жижки стали кругом, довго дивились, поки не заговорили: — Час до гетьмана! до гетьмана!
От, пішли вони далі і прийшли до якоїсь невеличкої річечки. Карпо там примітив, що через камяну стіну в одному місці прорвалась вода і потекла річечкою, бистрою як птиця. Вона падала з каміння на камінь, шуміла й кипіла, неначе відскакувала від розпеченого каміння. Через воду був міст; то лежав великий та широкий, плесковатий камінь. За річкою далеко, далеко, аж під самим берегом Дніпра росла велика діброва. Дерево було таке високе, що трохи не доставало верхами аж до води. Густе й темнозелене гілля висіло з верху, як найгустіші хмари. Дерево стояло темною, рівною стіною. Над тією дібровою стояла ніби дуже ясна, місячна ніч або ясний вечір. На зеленому полі, скрізь попід дібровою, було видко могили. Над кожною могилою стояв у головах низенький, білий, камяний хрест, а в ногах ріс дуб. Перед кожним хрестом палав великий ставник, а в кожному дубі був застромлений козацький меч. В тій стороні було так тихо, що ставники горіли як у церкві. Йдучи проз те місце, Запорожці почали хреститись і молитись, поздіймавши шапки.
