дяк знімає шапку, а вони мене закидають у свинюшник з барлогом. Я схопилася та давай зпересердя стукати в двері. Стукаю в двері та кричу; коли оглянуся, аж я стукаю не кулаком, а святим образом. Чи вже з переляку, чи вже й не знаю од чого, стукала я образом, доки образ не розскочився по половині. Як глянула я на свій гріх, та трохи не зомліла. Поцілувала святого Миколая та давай тоді лупити ногами в двері. Трохи дверей не висадила, а таки до свого добила; мусіли мене випустити. Прибігла я додому як несамовита, коли гляну в скриню, аж проклятий москалюга заграбував мого добра з скрині на десять карбованців, і нову плахту, і запаску, і намітку, що держала про смерть, ще й сувій полотна! Пропало моє добро, ще й новісіньку сокиру Соловейкові пощербила. Ой, Господи, це вже, мабуть, швидко страшний суд буде, що таке лихо діється на світі. Бють мене, молотять, місять, рвуть на мені коси, як на святій Варварі. Я вже тепер великомучениця, та й годі. Коли б Господь милосердний прийняв мою душу до себе. І де та смерть моя забарилася! Як би я не знала, що мене поховають на собачому кладовищі, я давно сама собі смерть заподіяла б. Але вже довше не видержу: не можна мені через людей віку дожити. Буде вже з мене синяків. Тепер і я справді лиса, бо обірвали мені на голові все волосся. Ще й гріх прийняла на душу; як гляну я на святого Миколая, на ту розколину через самісіньку борідку, то й думаю, що мені, за мої гріхи, зостається тільки скоропостижно вмерти. Нехай уже Параска живе на світі, а мені нема місця на землі, мені вже дорога просто до Бога.
»Оженю я свого сина Петра, — кажу я до свого чоловіка, — Я вже стара, нездужаю робити, та й ти вже старий; нехай за нас роблять діти, а ми вже будемо одпочивати; мій син ще зовсім хлопець: тільки що минув вісімнацятий рік, а я візьму невістку, старшу од його, то вона буде пра-
