ще переднїще післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетїли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з лїса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втїкати. Король надлетів з свого обоза конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вбє своєю власною рукою того, хто наважиььця втїкати; але те нїчого не помагало. Татари лїзли слїпцем, настирливо, нїби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.
Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всї з переляку не знали, що дїяти. Король і старшина, сидячи на конях, зїхались на раду.
»Ми пропали!« — заголосила старшина, — »У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!»
»Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!« — промовив король.
Король звелїв робити окопи, щоб досвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнїрами, що король хоче покинути військо.
»Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!« — крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в станї.
А король тільки що прилїг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, нїби короля вже нема в обозї.
»Коня!« крикнув король: »Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втїкати«.
