другій гетьманську булаву, обсипану дорогими діямантами.
»Його світлість, найяснїйший король«, — почав Кисїль, — »посилає ясновельможному панови гетьманови й усьому запорозському війську свою королївську ласку«.
Тодї Кисїль подав Хмельницькому грамоту на гетьманство й булаву, — а другий польський посол — червону корогву з білим орлом. Хмельницький узяв те все і подякував. Грамоту голосно прочитали народови. Нарід закричав: »На що ви, ляхи, принесли нам ті цяцьки? Знаємо вас! Хочете знов нас приборкати в неволю«. Полковник Джеджалик виступив на середину і промовив: »Хочете нас знов піймати, щоб ми знов надїли панське ярмо? Нехай злизнуть ваші солодкі дари! Майте ви собі свою Польщу, а Україна нехай зостанеть ся нам, козакам«. Після церемонїї Хмельницький запросив послів на обід. За обідом почала ся розмова про недавну колотнечу з поляками. Хмельницький гримав на панів і домагав ся, щоб йому видали Чаплинського і покарали князя Єремію Вишневецького, запеклого ворога козаків. Він нарікав, що і в той навіть час Ридивил і инші пани нападали на українські міста і вирізували людий.
Так витали козаки польських панів. Нїчого було й думати про мир. Кисїль просив до себе Хмельницького на обід на другий день. Хмельницький з полковниками приїхав до його гоаж в вечері. Почала ся знов неприємна та нелюба розмова. Поглузувавши з ляхів, Хмельницький вернув ся до дому. Другого дня Кисїль прислав свого свояка, князя Четвертинського, теж православного і родом українця, спитати Хмельницького, коли пічнуть ся переговори.
»3автра буде справа й розправа«, — сказав Хмельницький, — »бо я саме тепер угорського посла виряжаю. А вам скажу просто, що з вашої комісії нїчого не буде. Війна пічнеть ся через три, або чотири тижнї. Переверну вас, всїх ляхів, до гори ногами і потопчу так, що опинитесь під моїми ногами, ще й турецькому цареви в неволю віддам. Я хоч собі мала людина,
