25
ляндія, анї Ісляндія…
Дорога знов вєть ся в гору. Звінко стучать копита коний об кремінисту землю. А далї огортає вас смолистий запах сосен, ялиць і смерік, нїби в ріднім північнїм лїсї. Сотки гарненьких сойок перелїтають з вітки на вітку; чорненькі маленькі вивірки, трохи більші від миші, спинають ся на вершки високих дерев і мигають у вас під ногами. То тут то там з поміж зеленї дерев видвигають ся вульканїчні скали найпречуднїйших зарисів, — то в видї чорних замків, то в видї високих бликучих, як скло, колюмн… А ще дальше роскинули ся смарагдово-зелені озера, заселені тисячами диких качок, гусий і інших водяних птиць. Та ось і кінець дороги. Ви в долинї Гіббонової ріки. Перед вами розвертаєть ся чудовий вид: Вся кітловина окутана густими хмарами і клубами водяної пари. І здаєть ся, немов тут розкинуло ся величезне фабричне місто, цїле сховане в димі своїх печий. Та в дїйсности чоловік ще не відважив ся поселити ся в тих місцевостях: тут розкинені сотнї жерел, що безвпинно трискають струями кипучої води і хмар горячої пари. Вся поверхня землї окрита суцїльним кремінним панциром, ослїплюючо білим. Серед безчисленних водограїв сего закутка притягає вашу увагу ”Хвилевий чоловік“. Із незвичайною точностю, що 60 секунд, немов на команду викидає він струю нагрітої води на 4-5 сяжнїв в гору і більше. Перед вибухом єго синява вода бурить ся, клекоче, то підносить ся, то спадає, а в кінцї, вилїтає величавою струєю. Іще невтомнїйше працює сусїдний ґайзер ”Неус-
