Співали українських пісень, народніх і нових, червоноармійських маршевих пісень. Розмаїті, багаті голоси вели, міняли мелодію, натрапляли на несподівані гармонійні ходи, творили нові акорди, ні разу не вийшовши з законів контрапункту, закладених у природі кожного українця.
Під час гетьманщини щось із п'ятдесят німецьких солдатів під командою худорлявого оберофіцера з моноклем і товстих унтер-офіцерів без моноклів прийшли до саду. При них був також один клярнетиста. Німці посідали на лавах, клярнетиста став грати мелодію примітивної шубертівської пісні. І от усі п'ятдесят представників „наймузикальнішої в світі нації“ почали тягти ту мелодію в унісон. Серед півсотні душ не знайшлося ні одного, хто міг би бодай хоча вторити в терцію.
Уранці-рано десь о п'ятій годині чудно прокидатися від того перегуку днювальних. Здається здаля гудуть хвилі, б'ючись об шкло. Далі це стає, як гомін незчисленних юрб. І тільки, коли остаточно збудишся, чуєш як перекочується голос від голоса, від чоти до чоти, від сотні до сотні, від батальйона до батальйони гук:
„Старшого писаря другої сотні у штаб полку — не-гаай-ноо“.
І здається спросонку, що старший писар другої сотні щось недовиконав, та що йому й буде губа в належній пропорції. Бо дисципліна в Червоній армії це не сувора й не залізна дисципліна: (суворість буває непослідовна й залізо має раковини) це абсолютна дисципліна.
Найвища кара це гавптвахта. Всього тільки й діла, що вас ведуть під конвоєм через увесь табір і садовлять у палатку. В тій палатці вам дають їсти й пити точнісінько як усім. Робити не приходиться нічого — здавалося б це є приємний відпочинок від тяжкої роботи.
Та є люди плачуть, коли їх ведуть на гавптвахту і ховають лице в рукава, щоб їх не бачили товариші. Бо дисципліна в Червоній армії обопільна й тримається на клясовій свідомості.
В одній сотні був один селянин з бідних середняків, що не вписався, єдиний на всю сотню, до колгоспу. До того ще він заслабував і лежить у шпиталі. Коли його товариші переконують, щоб він разом з усіма подав приклад своїм односелеці й увійшов у колгосп, він безтемпераментно заявляє:
„Та нехай може згодом. Я ще подумаю. Либонь це моя справа, чи впишуся, чи не впишуся“.
Цей непоспішливий середняк сильно псував настрій товаришам. Теоретично він погоджувався з тим, що і йому треба йти до колгоспу, але практично заходів не вживав.
Одного прекрасного ранку до нього з'явилася ціла делеґація. Непоспішливий середняк радів з такої розваги і побалакав з приємністю, лежачи горілиць на ліжку біля вікна. Але за дві години до нього з'явилася нова делеґація. Він прийняв і цю, але потім трішки навіть одсапувався від стоми. За годину знову з'явилася ще одна делеґація! Тепер він більше слухав і висловлювався головне хеком, сиком і мушком.
Але ще за півгодини з'явилася ще одна делеґація, а далі ще одна.
Останньої делеґації непоспішливий середняк не дослухав до кінця.
„Пишіть мене в колгосп!“ поспішно сказав він. „Воно й справді нема чого думати. Та й спати чогось кортить. Так і хилить“.
Так делеґація прискорила темпи його непоспішливого думання.
