Дивізія Донбасу стоїть у таборах на гарячому боровому піску. Вода в наметі нагрівається так, що скидається на ще гарячий чай. Біжачи під душ, червоноармійці вгрузають у розпечений пісок. По статуту частина в нормальних умовах має іти чотири кілометри на годину. У несприятливих умовах („дуже брудно“, „глибокий пісок“) швидкість руху зменшується наполовину. Значить, у таборі червоноармійці мають право ходити два кілометри на годину пісковою голою путтю до стрільбища.
І от молоде робітництво, в важких військових черевиках, застибнуте на всі ґудзики, оперезане скрученою шинелею, обтяжене десятифунтовою ґвинтівкою, під палючим сонцем, у палючім піску робить ці три кілометри за двадцять вісім хвилин. Ще сотні й чоти змагаються між собою: командир чоти „засікає“ час, і сподівається, що його хлопці не підкачають і дадуть найбільшу швидкість.
Кожен ґумовий поплавець для переправи через річку, статут дозволяє надувати шість хвилин. Червоноармійці довели цей час до трьох хвилин на поплавець. Значить, усіх виграється на переправі дванадцять хвилин. А дванадцять хвилин це є майже кілометр (!). Так каже статут. Кілометр на війні може бути колосальною, вирішальною відстанню.
Тим більше, що для донбасівців, які ходять шість кілометрів на годину, для них двадцять хвилин це не „майже кілометр“, а кілометр із гаком.
Так само ці засмаглі воїни одягаються, лаштуються, стають у лави, займають „вихідне становище“ і т. д., швидше, ніж їм дозволяє і звеляє статут.
Хто думає, що це легко, нехай спробує. Нехай спробує також „у повній бойовій“ з протигазом, шинелею, ґвинтівкою вибратися на гладкий тин, мало не в два рази вищий від середнього громадянина.
Нехай ніхто також не думає, що такі темпи знижують якість роботи. Зроблене не чисто й не чітко в Червоній армії зовсім не вважається за зроблене.
„Од-ставить!“ — чути спокійний голос командира. Двоє червоноармійців, що бралися швидше від норми приготуватись коло ручного кулемета — червоніють від сорому. Кріз бронзову шкіру видко як обличчя наллялися кров'ю. Одну коротку мить вони дивляться один на одного. Пальці перекручують диска, щоб він одразу прийшовся на кулемета. На цім другий нумер виграє півсекунди, щоб затопити розсошини кулемета в пісок.
Вони вертаються в „вихідне“ становище. Командир „засікає“ час. Червона армія бореться за секунди, і я згадав, як письменники збирались на інструктивне засідання ЛОЧАФ'у.
Коли, лаштуючись їхати до таборів, я обмірковував, які такі можуть бути „герої бойового й політичного навчання“, то ця назва видавалася мені не зовсім ясною. Ми звикли до героїв, що „ведуть полки в пороховім диму“ (що при сучасних бездимних порохах є картина нереальна) або ж ми можемо уявляти собі героїв праці, чи то героїв виконаної повинности. Але „героїв учоби“ нам нелегко собі уявити, бо вчитися це є щастя і найщасливіша весна нашого життя.
Тим часом так буває тільки здаля. У таборах ми щодня бачили зразки справжнісінького героїзму, і це був як то не дивно, „героїзм учоби“. Я наведу один випадок із тисячі, випадок, що він дававсь розповісти тільки віршем, а ви майте суд, чи це героїзм, чи ні.
