гра ота крила в собі майбутнє, а конка з конякою збереглися з музейного минулого.
„Скільки до таборів іти?“ —спитав один із нас, командир і комісар окремої сотні зв'язку.
„Три катушки!“ — одповів зв'язковець і знову припав до слухавки. (На одну цівку навивається рівно один кілометр і шістдесят п'ять метрів кабля).
„Цей зв'язковець уже рахує відстань на „катушки“ — сказав командир і комісар окремої сотні зв'язку. „Тим часом це перемінник — робітник із якогось заводу. У нашім полку зв'язку цей розрахунок „на катушки“ є символ темпів і досягнень Червоної армії. По статуту частина йде чотири кілометри на годину в нормальних умовах. Але в нас тягли телефонний кабель зі швидкістю семи „катушок“ на годину. А це ж треба розсотувати цівку, чіпляти кабель об „місцеві предмети“ і маскувати його так, щоб не було видко“.
Ми йшли святогірським бором, розмовляючи про Червону армію. Бір був, як гігантський Зоо: нечисленна дрібнота співала в війних верхів'ях, багряні носороги й брунатні олені літали між рудих стовбурів, веврик перебіг на другий бік сосни, плазував вуж, тягла галич і скворакші сновигали в гіллі, як скрипучоголосі самоцвіти. Турчали орлички, яструби свистіли і леґендарний дикий голуб повертав голівку, стежачи марш трьох мушкетерів.
Убиральня пофарбована в біле, як сніг, зветься в таборах „сєвєр“. Ідучи з півночі, отже ми, всамперед, потрапили на цю „сєвєрну“ будову, далі минули кухні, штаби й прийшли в кінцевий пункт свого походу — в Подив.
Була десь третя година ранку, але в маленькому будиночку вже сидів інструктор Подиву і люб'язно стрів нас. За півгодини прийде Замначподиву, сказав він, а покищо розташовуйтесь у сусідній кімнаті і відпочивайте.
N-ська дивізія, це дивізія Донбасу. Це — озброєний Донбас. Горлівські, рутченківські, сталінські, гришинські, алчевські, кадіївські шахтарі, констянтинівські, риковські, краматорські, алчевські, макіївські, маріюпільскі металісти — це червоноармійці і начсклад N-скої дивізії. Отой командир чоти, що купатиметься з нами другого дня проти крейдяних гір — робітник вальцівного цеху в Рикові, а батько його машиніст луганського депа: той веселий вартовий по роті, який не спав день і ще не спатиме ніч — шахтар з-під Попасної, той командир рою, що може писати вірші, але не хоче писати „комічних“ фейлетонів, на які є попит у дивізійній газеті, працював на підйомній машині в шахті і, коротко сказати, мало не кожен червоноармієць, командир, політрук, є робітник із Донбасу, або хоч колгоспник з того ж таки Донбасу.
Цей зліт робітничої кляси України дає також добірне військо. Пересічний робітник інтелектуально не нижчий від пересічного інтелекту, але вдесятеро перевищує його в сфері вольових функцій. Коли червоноармійська частина в самих трусах іде колоною купатись — це іде засмаглий, мускулястий елястичний цвіт землі — симфонія мускулятур десь проспівав хтось із пост в.
Як і сам робітничий Донбас, так його і військо — ударники. Це слово — ударний — що вийшло з військової термінології, що було скомпромітоване керенщиною, що було піднесене на небувалу височінь робітництвом. Союзу, це слово робітництво знов передало як свій робітничий льозунг Червоній армії.
