М. ЙОГАНСЕ
|
В ДОНБАСІВСЬКІЙ ДИВІЗІЇ |
Отже, нехай першим днем знайомства з Червоною армією буде той день, коли письменники мусіли зібратись на інструктивну нараду з президією ЛОЧАФ'у, щоб потім їхати гостювати до частин у табори. Нараду призначено рівно на дванадцяту годину вдень і в цій годині інструктор у військовій формі з одним ромбом на петлиці поклав на стіл свою теку.
Письменників було мало — з двадцятьох душ з'явилося о дванадцятій годині троє. Уже не раз одзначалося, що ми не вміємо вчасно починати збори, а спізнившись на збори, не вміємо вчасно закінчувати свою промову. „Час — то гроші“ говорять американці. „Час — то будування соціялізму“ мусіли б сказати й собі ми — але натомість спізнюємось на збори.
Так було і на цей раз. Як сонні мухи, по одному забрідали письменники, а коли стала вже перша година почали спішно вдиратися в кімнату очевидно залякані, так ніби дуже поспішали і спізнилися тільки на півхвилини. Вони наражалися на дуже спокійну сцену — інструктор уже призначив для наради другий день і годину, а двоє письменників, висипавши на стіл коробок сірників, мирно грали в бирюльки.
„Така точність, товариші“, сказав інструктор і голова ЛОЧАФ'у „недостатня для роботи в Червоній армії“. По статуту треба частині проходити нормально чотири кілометри на годину. В багатьох частинах уже ходять шість-кілометрів на годину. Ми ж з вами за годину не посунулися ні на один сантиметр уперед, а тільки одсунулись назад на два дні. Вам доведеться звикати до зовсім інших темпів і до цілком інакшої точности“.
Удосвіта, вихопившись сонні з вагону на стації Святогірська, ми підійшли до конечної стації конки. За рейками було гніздо телефонного зв'язку — лежало двоє в шинелях з ґвинтівками, а третій передрозсвітним снилим голосом перевіряв у слухавку накази. Це була військова гра, а побіч стояла цілком реальна конка.
У допотопний вагон була впряжена одною-одна коняка. Вона вийшла з рейок, скільки дозволяли їй посторонки, і жувала сіно. Картина була така страшенно наївна й неймовірна для нас, що увійшли в соціялістичну техніку, що шахтарі сміялися вголос і жартували з конки, з коняки і з самих себе, бо мусіли їхати такою комунікацією в будинок відпочинку.
Поряд із цією середньовічною „реальністю“ телефонне гніздо здавалося яскравим і навіть грізним фактом, хоч це була тільки „гра“. Бо
