же наблюденія имѣть и за поступками архіерея переяславскаго, если бы его не воздержало одно уже повелѣніе ваше, которому сообщеніе противное съ уніатскими попами вовсе пресѣктись можетъ, если ваше сіятельство изволите согласиться, чтобь ихъ не единаго чрезь границу въ Переяславъ не пропускать такъ, какъ и пришедшихъ назадъ выслать“[1].
Стративши такого оборонця, як ґр. Румянцев, Гервасий і Мельхиседек опинились в небезпешнім становищі підпасти осуду за те, що могло бути небажаним тілько для Поляків — за дїяльне піддержуванє православія в українській частинї переяславської епархії. Репнїну могло здатись особливо нелєґальним поверненє сими дїячами на лоно православної церкви тих, що були католиками або унїятами в момент затвердженя польським соймом 1767 р. згаданого висше сепаратного акта про дісидентів. На основі сього акта, не вважаючи на всї пільги ним приобіцяні, власне не давалось дозволу на свобідний поворот до православя тим, що їх до сього часу силоміць привернено до унїї чи католицтва[2]. Невдоволенє Репнїна такими поверненями не зменьшалось, очевидячки, навіть тим, що всї або більша частина їх сталась ще перед ратіфікациєю трактата, що наступила, як знаємо, в початку 1768 р.[3]. Тим часом і архиєрей Гервасий і ігумен Мельхиседек, поступаючи таким робом, і в думцї собі не покладали, що розминають ся з росийським послом. Вони, не відаючи нїчого про широкі проєкти „сѣвернаго аккорта“ і иньше, вважали конче потрібним, з огляду на збільшені по соймі 1767 р. утиски православних на Українї з боку унїятів і католиків[4], просити у Репнїна ще й узброєної оборони православному народу і дуже дивувались, коли і після безпосереднїх обернень з тими-ж прозьбами в Петербург, сподівані військові „команди“ не з'являлись на Українї[5]. Поясняючи собі затримку узброєної запомоги припадковостю, архирей, коли в початку мая 1768 р. селяне
