що чинили польські пани-католики під захистом законів Річи Посполитої, українській людности в країнї. Для жовнїрів пани сї, в їх небезпечнім станї, були тілько нещасними братами і боронити їх вони були обовязані, але от сього власне й не було, і не було завдяки повній розгнузданости, що панувала в польському війську.
Всї сї річеві вади „українська партия“ виявляла підчас управи нею реґіментаря Воронїча. Під кінець руху він, нїби спонуканий хоробою, і зовсїм усунув ся від справ, поїхавши в свою маєтність[1]. Для полїпшеня справ король післав на Україну коронного гетьмана Бранїцкого з королївськими полками і литовською ґвардією. Тодїж доперва явив ся на Україну пан Стемпковский, комендант корогви, що складалась з польських рекрутів; проти українських повстанцїв Стемпковский вів гусарські і панцирні корогви, де загальним числом було не більше 400 душ. Але появились сї сили на Українї вже тодї, як ґенерал-майор Кречетніков і поручник Гурєв розбили гайдамаків Залїзняка[2]. Більшої військової акциї тодї вже не можна було сподїватись: проти гайдамаків, що ще бродили в країнї і нападали подекуди, вистачали і такі військові сили, як сили невеличких под'яздів, на взір под'язда пана коменданта Каміньского, що про нього була в нас бесїда висше. Прийшов час не війни з повстанцями, а суда над ними. Коронний гетьман Бранїцкий віддав справу суда над гайдамаками Стемпковскому, що рівночасно був наставлений королем за реґіментаря української партиї замісь Воронїча, що пішов вже на спочинок. Сам же Бранїцкий мусїв, сполучившись з ґенералом Кречетніковим, іти на атак барських конфедератів, що були замкнені в Барі і сварились між собою[3].
При Бранїцкому, його-ж власним присудом, тілько покарано Гонту, розчетвертувавши його, і то не в Уманї, а в с. Сербах, біля пограничного міста Могилева. Бранїцкому здавалось, що пролити кров Гонти там, де пролилась кров невинних жертв його озьвіреня, було-б образою для останнїх[4].
