станє більш меньш значними силами. Степових же гайдамаків перед кінцем столїтя ставало все меньше й меньше — і підмога їх колїям була зовсїм не така велика, як про се звичайно думають. На рештї й саме Запорожє тодї не могло давати якого-будь значного контіґента помічників. Наслїдком всього сього і виникає той, як здаєть ся нам, безперечний факт, що колїївщина була рухом чисто-селянським, замкненим до того-ж в межі тілько більшої частини Київщини і Брацлавщини.
Витягши з можливою повністю з Кодненської книги все те, чим характеризують ся участники колїївщини, від ватажків до останнїх помічників повстанських селян включно, ми вважаємо незайвим обернутись тепер до характеристики дїяльности уряду Річи Посполитої в сам розпал колїївщини і безпосередно по нїй, зібравши для сього ті дрібнї розкидані факти, що в сїй справі знаходимо і в тій-же Кодненській книзї і в польських мемуаристів.
Звісно, що в другій половинї XVIII столїтя все військо Річи Посполитої, що подїлялось з давна на дві великі частини — литовську й польську, не містило в собі навіть по реєстрам 17.000. Але і з сього числа на оборону інтересів держави в межах українських воєводств, де вибухла колїївщина, припадала всього тілько чверть польської частини війська. А як в усїй польській частинї було 12.000 жовнірів, то в кожній з чотирох „партий“ сїєї частини могло бути по 3.000 чоловік. Можливо, що при відповідній військовій дисциплїнї, такого числа досьвідчених в військових вправах жовнірів було б цїлком досить для вгамуваня селянського руху 1768 р., особливо коли взяти на увагу числову слабість повстанцїв; але в тім бо й річ, що при браку в польськім війську дїсциплїни і „українська партия“, як і три останнї, нїколи не містила в собі і двох третин потрібного їй
