на його книгу „Наѣзды гайдамакъ“. Вже в сїй книзї сказано, що 600 запорожцїв рушили в 1768 р. на Україну на підмогу повстанським селянам[1]. Максимович же додає до сього числа ще 420, що про них він мав відомости з автентичних актів з 1768 р.[2] Ясно, значить, що запорожцї брали участь і в колїївщинї, як і в попереднїх більших ворохобнях XVIII столїтя. Але ми думаємо, що наведені відомости, коли порівняти їх з запорожськими силами взагалї, показують теж, що запорожцї в 1768 р., як і взагалї по наверненю своїм в московське підданство в 1734 р., далеко не свобідно могли віддаватись своїм пориваням і участь якоїсь тисячі їх в близькій для їх серця справі показує, як значно відмінились часи в по рівнаню з XVII і початком XVIII столїтя, коли являлись вони на Україну відкрито, явно, цїлими тисячами чоловік. Правда, в Запорожу велику вагу мало „товариство“, як се зазначив Максимович, заперечуючи д. Скальковському; правда, товариство часто йшло туди, куди не хотїла йти військова старшина, але все-ж старшина на Запорожу мала велику силу і коли над старшиною висїв меч заборони з боку тих, кому Запорожє підлягало, коли помішництво гайдамакам суворо заборонювалось кошу, то товариству тяжко було йти наперік кошу і висилати на Україну дуже великі віддїли. Воля запорожця тодї була вже обмежена і він тілько нелєґально міг ити за її пориванями. Не можемо, на основі сього, не думати, що і в 1768 р., як в протягу всього XVIII столїтя, запорожцї приймали участь в гайдамацьких віддїлах тілько в невеликім числї. При таких умовинах, і судових справ про запорожцїв-гайдамаків могло зберігтись відносно небагато. Запорожє тодї мало великий моральний вплив на повстанцїв і через те сї останнї тримались запорожської військової орґанїзациї, завівши у себе полковника і курінних отаманів, і в своїх нападах на ворога йшли за запорожським досьвідом в провадженю партизанської війни.
Що запорожцї мали нахил власне до сього роду війни при тих умовинах, в яких було тодї товариство, се можна бачити з одного явища, мабуть неприпадкового в архивних
