Ремезу з його невеликим загоном, що потім він пристав до сього загону і вкупі з ним побував в селах Водзянцї, Кобилячцї, Папужинцях. Про другого музику скрипача Мусїя Шенчека[1] ми знаємо ще меньше. В судовій замітцї про нього сказано, що гайдамаки десь в корчмі намовили його грати їм на скрипцї і що той на се згодив ся, але таким найнятим гайдамацьким музикою він пробув тілько одну добу, бо був арештований польськими властями. Бандурист же Михайло[2], зять Сокового, родом з Чорного Поля (ключа конельського) був обвинувачений не тілько в тім, що грав гайдамакам, до котрих пристав, але і в тім, що разом з ними грабував і вбив двох Жидів. Михайло бандурист з поводу сих обвинувачень міг тілько боронитись тим, що підчас грабувань він робив своє дїло, себто грав на бандурі. Доказом його участи в грабуваню, оскаржувачі вважали знайдену в нього панську камізельку і шляхотську юбку, але річи сї Михайло добув не сам, а йому їх подарували за гру гайдамаки. На рештї про четвертого музику, бандуриста Прокопа Скрягу[3] судова замітка не каже навіть, щоб він був при гайдамаках музикою; його провина була нїби в тому, що він навів донцїв на пана Спендовского і при тому грабував і бив.
З усїх чотирьох музиків тілько Шенчека лишила Кодненська комісия ad resolutionem, решту їх покарано смертю.
Простеживши, в які форми виливав ся протест збуреної проти порядків Річи Посполитої людности недавньої руїни, ми досї з числа участників в повстаню мали на увазї людей, що власним досьвідом відчули всю непридобність противного їм порядку, і при тому людей ідейних, переконаних в справедливотти своєї дїяльности. Але ж не самі вони вели справу повстаня. Форми тодїшнього протеста приваблювали і людей, хоча б і місцевих, але спонуканих до сього не любвою до рідного краю, а лишень пориванєм до особистої поживи.
